Памʼять – це не лише про минуле, а й про те, як ми його проживаємо сьогодні. Як згадуємо загиблих, як будуємо майбутнє, памʼятаючи про помилки. У різних країнах світу існують свої традиції вшанування. В Україні ця тема набрала особливого значення після початку повномасштабної війни з Росією.
Попри те зʼявилася потреба переглянути чи зовсім переосмислити те, як ми відзначаємо памʼятні дати, зокрема 8-9 травня, які багато років поспіль мали доволі радянський показовий формат.
Український контекст: від радянського культу до людської пам’яті
До 2015 року в Україні 9 травня залишалось офіційним святом “Дня Перемоги”, майже без змін від радянського зразка. Парад, георгіївські стрічки, військова техніка – це була частина радянської памʼяті, яка не давала змоги критично осмислювати трагедії Другої світової.
З 2015 року Україна почала новий етап. З’явилися 8 травня – День памʼяті та примирення, і 9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ідея була в тому, щоб замінити радянське “перемогли – святкуємо” на людське “памʼятаємо – співчуваємо”.
Використання червоного маку як символу стало частиною цієї трансформації. Це знак скорботи, що прийшов із традицій західного світу, зокрема Великої Британії. Він замінив собою агресивну георгіївську стрічку і почав символізувати те, що дійсно варте уваги – життя, втрачене у війні.
А як у світі
Багато країн мають власні ритуали пам’яті. І що цікаво: майже ніде це не “свято” в прямому сенсі. Це завжди щось між скорботою, роздумами та вшануванням.
- У Великій Британії 11 листопада – Remembrance Day, День пам’яті загиблих у Першій світовій війні. Люди одягають червоні маки, хвилина мовчання, читають вірш Лоуренса Біньйона “For the Fallen”. Це стримано, без пафосу, але дуже щиро.
- У США – Memorial Day. Він припадає на останній понеділок травня. Це день, коли згадують військових, які загинули на війні. Люди йдуть на цвинтарі, залишають прапори біля могил, збираються з родинами. Так, бувають барбекю та відпочинок, але суть все ж такий у першу чергу в памʼяті.
- У Німеччині – Volkstrauertag, День народного трауру. Його відзначають у листопаді. Це день не лише памʼяті про солдатів, а й про жертв насилля, диктатури, тоталітаризму. Тобто день не стільки військової слави, скільки усвідомлення трагедії.
Чому ритуали памʼяті важливі
Ритуали памʼяті – це не тільки офіційні заходи чи промови політиків. Це може бути хвилина мовчання, запалена свічка, фото в кишені чи історія, розказана дитині. Ці ритуали дозволяють суспільству проговорити те, що болить, але важливо.
І чим більше таких “мʼяких” способів памʼятати, тим більше простору для співчуття, людяності й єдності.
В Україні прикладом може бути акція “Запали свічку”, яку щороку проводять у листопаді в День памʼяті жертв Голодомору. Нічого гучного, тільки світло свічок у вікнах. Але цей ритуал вже став частиною нашої культури памʼяті.
Таким же ритуалом стала вже загальнонаціональна хвилина мовчання щоранку о 9:00.
Памʼять – не музей
Культура памʼяті – це не про те, щоб один раз встановити монумент і забути. Це постійна робота. Щось ми відкриваємо заново, щось переглядаємо, десь з’являються нові імена, нові факти трагедії тощо.
Після 2014-го, а особливо після повномасштабного вторгнення в 2022-му, в Україні ця робота стала ще важливішою. Вшанування загиблих військових, волонтерів, цивільних – це нові ритуали, які формуються прямо зараз. Десь це стіна з портретами на вокзалі, десь – хвилина тиші під час новин. Це і є жива памʼять. Вона значно важливіша будь-яких фізичних проявів.
Памʼять – це про те, яким буде наше сьогодення і майбутнє. У ритуалах памʼяті ми не просто згадуємо загиблих, але й вирішуємо, якими цінностями керуємось. Україна відходить від тоталітарного культу перемоги і обирає людяність, спокій і співчуття. Це не завжди гучно, не завжди героїчно. Але це чесно. І саме так формується справжня культура.
